Вважаєш, що міцно стоїш? Бережись, не впади! 

Вважаєш, що міцно стоїш? Бережись, не впади! 

За останній рік в моє життя та життя моїх друзів приходять такі ситуації, які змушують мене задуматися над словами апостола Павла: «Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!»(1Кор.10:12).

Яка причина того, що він таке говорить віруючим людям? А саме з контексту цього тексту зрозуміло, що ці люди знали Бога. Тут він наводить приклад ізраїльського народу та каже про них,  що хоч вони і знали Бога і бачили чудеса, які Він робив, всеодно нарікали, поклонялися ідолам, всеодно блудодіяли та гнівили цим Бога. Так в чому ж причина цього всього? 

Аналізуючи падіння християн (в тому числі мої власні), я бачу деяку закономірність. 

Спочатку,  коли ми лише познайомилися з Христом, ми живемо більшою мірою в розумінні Його присутності. Ми прагнемо Його направлення в нашому житті, бо самі ще як сліпі котенята. Ми геть нічого не смислимо в духовних речах, бо лише почали читати Біблію. Ми багато всього приймаємо на віру та не задумуємося про складні питання християнства. При цьому наше життя протікає в надії на Бога щодня. 

Проходить час. Ми стаємо зрілішими. У нас уже з’являється якесь біблійне грунтування певних аспектів життя. Бог нас навчає багато чому. Ми прислуховуємось, але все більше починаємо покладатись на знання (ну я ж не дарма щодня Біблію читаю!) На цьому етапі ми вже можемо чітко сформулювати та висловити свою позицію, можемо зізнатися, що в чомусь недосконалі ще (в плані знання), але загалом тримаємось так нічо. Вже не такі сліпі котенята як напочатку. 

Третій етап — аналіз християнства. Тоді,  коли ми піддаємо сумнівам якісь доктрини, досліджуємо. Вступаємо в дискус «А чи можна втратити спасіння?», розглядаємо думку кальвінізму, армінянства. Тут вже йдуть в хід теми про апокаліпсис, есхатологію, ще якусь там «…логію». Ми вже досить таки підковані в Слові. На будь-яке питання є у нас приготована відповідь з Біблії ще й з посиланням на конкретний текст,  який ми можемо вже цитувати(!!!). Ну все, апостол Павло (який писав більшість цих текстів) вже не «в тємі».

Ну і в заключення. Ми стаємо експертами в «християнських дискусіях». Робимо перепалку словесну,  закидуючи один одного текстами з Писання. Ми все знаємо. Знаємо, що віра без діл мертва. Знаємо, як і коли треба молитися, поститися,  давати милостиню. Знаємо,  що таке плоди духа та плоди плоті. Розкажемо будь-кому, що блуд та нечистота — гріхи і Бог бажає освячення нашого. Одним словом, знаємо все. Хух. Як класно все знати. Тепер, впринципі, я можу бути спокійний. Бо знання мене оберігають і спасають від неправильних рішень. Я розумний: знаю Слово Боже і знаю як треба чинити, а як ні. 

Бабах. Падіння. Брехня, хабар, випивка, блуд, небажання ходити в церкву і тд. 

Як? — спитаєте ви. А отак! Тому Павло і каже, щоб ті,  хто думають наче вони стоять(сильно розумні і сильні) хай бояться, щоб не впасти з того «свого трону». 

Річ у тому,  що в процесі цього «духовного пізнання» надія на Бога зменшується, а надія на себе зростає. Тобі вже стає непотрібен Бог та Його поради, бо ти сам знаєш як краще. І річ не лише в знаннях, а в їх застосуванні. Зазвичай ті,  хто ось так повчає багато всього і всіх з Писання, сам не виконує цього. В чому і найбільша біда. Вчителі Слова стають фарисеями. Ті теж все знали. І думали,  що вони класні. 

Павло в тій же главі говорить: «Бо не можете пити чаші Господньої та чаші демонської; не можете бути спільниками Господнього столу й столу демонського. Чи ми дратуватимем Господа? Хіба ми потужніші за Нього?«(1Кор.10:21‭-‬22)

Якщо ми стали християнами,  ми не можемо жити подвійним життям. Ми не можемо мати подвійних стандартів. Ми не можемо цитувати Біблію, а потім тусуватись по нічних клубах та займатись блудом. Ми не можемо співати Господу «Аллілуя!» в недільному зібранні, а дома зневажати та не слухати батьків. Ми не можемо жертвувати на діло Боже в церкві, а на роботі відмивати «брудні гроші» та давати хабарі. Ми не можемо! Ми не маємо такого морального права. 

Христова чаша благословення, з якої ми п’ємо — це кров,  яка пролилася за наші гріхи. Він помер один раз. Він помер, щоб ми не грішили. Він помер, щоб ми жили Його життям. Він помер. 

А ти досі живеш для себе? 

Чи готовий ти взяти відповідальність за старість батьків?

Чи готовий ти взяти відповідальність за старість батьків?

Я врешті насмілилась підняти тему, яка не надто вже й популярна, радше навпаки – суспільство звикло про неї змовчувати. Та все ж таки: що буде з нашими батьками, коли вони постаріють? Не хочу бути голослівною, оскільки мої батьки ще молоді, активні, я б сказала навіть дадуть фору багатьом молодим людям. Але мене торкнулась проблема безвідповідального відношення до старості батьків з іншого боку.

Поділюсь особистим. Діло в тому, що коли мені було 2 роки, мої батьки розлучилися. Се ля ві. Я знаю мого рідного батька та спілкуюся з ним час від часу, хоча не бачу особливого ентузіазму в його очах. Та є його батьки – мої бабуся і дідусь. Ці люди дуже особливі для мене по тій причині, що люблять мене і свого часу вкладали в мене і ресурси, і час, і свою турботу та любов. Я досі пам’ятаю, як ще маленькою бігла назустріч дідусеві, коли той повертався з «командіровки»(як тоді було модно говорити), він працював на залізниці і часто бував в інших містах. А він мене підхоплював, обіймав та цілував, торкаючись мене своєю небритою щетиною, що лоскотала мені щічки. Пам’ятаю, як він мене брав на переднє дитяче сидіння у велосипеді і ми їздили по люцерку для корови.  Не забуду, як бабуся мені пошила сарафан з великими жовтими соняхами і як я, прогулюючись по вулиці, хвасталась ним.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0-4

До чого це я? Та багато ще спогадів у мене живе…І не лише з дитинства. Потім турбота виявлялась по іншому: передавали мені «сумку», коли я жила у Києві, яку я ледь дотягувала додому, настільки перегруженою вона була різними смаколиками. Одним словом, хорошими рідними вони є для мене. Мені хочеться не лише сказати «Дякую!», але й бути якось корисною для них: допомагати садити та викопувати картоплю, допомагати по господарству. І я це робила, допоки не сталася «подія ІКС». Я кажу про хворобу, яка неочікувано  ввірвалась в життя моїх рідних та таких дорогих людей. В мого дідуся стався інсульт, йому повністю паралізувало праву сторону та відняло мову.  Зараз уже пройшло пів року з того часу і я нарешті можу про це писати більш-менш в  нормальному дусі. Я була змушена з цим змиритися, хоч перші дні була геть безпорадною. За цей час його стан не змінився, він таки не ходить і не говорить. І це якось дуже боляче і страшно бачити його таким. Він був трудоголіком – ніколи не зупинявся на місці і не сидів без роботи, а тепер може лише безпорадно лежати, відмовляється навіть робити реабілітаційну фізкультуру, яка б змогла допомогти поставити його на ноги.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b02

Коли це сталося, то мій батько «пішов в запій»(це діло він дуже любить), з’являвся в домі рідко, взагалі він живе окремо. А у бабусі тим часом справ стало вдвічі більше, бо ж дідусь зліг. Вона, чесно кажучи, сама ледь ходить по подвір’ї, за ворота хати не виходила вже кілька років – ноги не пускають. Тому всі покупки та багато інших справ було на дідусеві. Так, батько відчував якусь відповідальність, але приходити раз чи два на тиждень не змінить ситуації, потрібно, щоб тут хтось жив. І цей «хтось» напевне повинен бути єдиний син, в якого вони вкладали усе своє життя усе найкраще та всіх себе. Але його така перспектива мало радує. Він вже вкотре «створив сім’ю» (то значить, що почав жити з новою жінкою) і догляд за немічними батьками поки якось мало входить в його плани. Я розумію, що напевне в мені говорить біль, нерозуміння чому так і все таке.

Але я задала собі запитання: що мені робити в даній ситуації? Як мені чинити? Мені 25 і переді мною всі двері відкриті, багато чого можна робити і переїзд у село, де немає навіть елементарних умов для життя (проведеної води та санвузла) явно не входив в мої плани. Але було щось важливіше, ніж мої побутові умови в той момент. Було рішення не бути осторонь того, що відбувається. І я вирішила переїхати в село. Коли я запитувала бабусю про те, чи потрібно це, вона сказала, що я можу чинити так, як вважаю за потрібне. І це ще накладало додаткові роздуми, чи правильно я роблю. Кінець кінців, у них є син (хоч і не путній), але він все таки приходить інколи, щось допомагає і чи може я тут не дуже то й потрібна. Але я подумала про моральну сторону усього цього, не лише фізичну (що треба допомагати). Подумайте, наскільки тяжко 24 години на добу знаходитися в домі з хворою людиною. Тобі навіть нема з ким поговорити. Лише телевізор, який не втомлюється безустанно бути ввімкненим і глаголити. Як на мене, дах може поїхати.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0

Так склалося історично, що не має більше нікого з рідних, хто міг хоча б як мінімум відвідувати, як максимум – допомагати. У бабусі моєї складний характер. Через це вона посварилася ще більше 10 років із сестрою, яка живе по сусідству. З тих пір вони геть не розмовляють. Пообіцяли одна одній, що навіть на похорон не прийдуть, але то вже інша історія. Бабуся каже,що простила та вважає цю ситуацію вичерпаною. Дідусь мій був більше відкритим до людей, всі його поважали, але й зараз, коли він лежить, до нього приходить лише один старенький дідусь. На цьому усе. Є ще мій зведений брат від другого батькового «цивільного зв’язку». Йому 13. Він теж з’являється в цьому домі, але у вкрай рідких випадках – коли йому потрібні гроші, які він виманює у бабусі за якусь допомогу. Ось така сітуейшн. Тому виявилося, що для моральної допомоги та духовної підтримки більше нікому залишитися з ними як мені. Тут зіграв ще фактор, що мої бабуся та дідусь не є віруючими людьми в повному сенсі цього слова. Дідусь колись читав Біблію, духовні книги і тд. Був близько він до Царства Божого, але коли стався в нього інсульт, то я молилася і просила Бога, щоб Той продовжив Йому життя аби дідусь ще встиг помолитися до Ісуса Христа. Так і сталося. Життя продовжене, а шлях до Христа ще триває. Думаю, в такому стані (коли дідуся ніхто не розуміє, часто ми з бабусею на мигах стараємось зрозуміти чого він хоче) особливо потребуєш втручання «згори», щоб Хтось, Кого ти не знав раніше, наповнив серце спокоєм і дав сили і в такому стані жити і радіти. З цим особливо тяжко. Мені здається, що дідо втратив жагу до життя, часто плаче і його переслідують депресивні настрої, він не знає як так жити далі. І це все написано на його знедоленому обличчі.

man leaves in the field

Я таки покинула своє місто, переїхала у село, відмовилася від багатьох зручностей. Але я не хочу хвалитися, бо напевно те, як я уявляла собі мою допомогу розходиться з тим, що є насправді. Я не хочу, щоб зараз хтось вважав мене відчайдушною дівчиною з великим серцем чи щось у тому роді, бо такі вчинки зараз вважаються героїзмом. І я таке вже чула від кількох моїх друзів. Але я скажу, що дарма ми вважаємо це чимось особливим. Насправді, ми повинні бути готовими до того, що колись наші батьки постаріють. І так, вони ніколи не попросять вас приїхати і бути поруч, бо розумітимуть, що у вас своє життя, але якість їхнього життя буде зовсім не такою, якщо вони залишаться самітні. У мене такий принцип в житті, що я чиню з людьми так, як хотіла б, щоб чинили зі мною. Це Божий принцип в житті. Є ще інше, що Бог говорить про батьків: «Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» (Ефесян 6:2-3).

 І я ось що хочу у підсумок сказати, що турбота про стареньких рідних – це Божа постанова. І якщо ти хочеш, щоб про тебе хтось подбав у старості, заклади фундамент – доглядай ти за кимось. Бо є ще один принцип «Що посієш – те й пожнеш!» До цього є ще одна ілюстрація. Напевне був такий соціальний ролик. Тато з мамою та дитиною ведуть бабусю (татову маму) у будинок пристарілих. Син розповідає мамі, як чудово там буде, що там є прекрасні умови для проживання  і що вони будуть її там відвідувати щотижня. Раптом розмова переривається вигуком маленької донечки: «Тато, тато! – кричить малеча – А коли ви з мамою постарієте, я теж поведу вас у будинок пристарілих?» У батька в горлі застряг комок. Він зіжав малесеньку ручку в себе в руках і сказав: «Ні, доню,бо бабуся відтепер житиме з нами і ми піклуватимемось про неї самі». До чоловіка раптом прийшло усвідомлення, що він не хоче такої долі для себе та своєї дружини, а тому прийняв серйозне рішення.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%ba%d0%b03

Звичайно, ситуації бувають різні і не завжди потрібно переїжджати до батьків або забирати їх до себе, але потрібно як мінімум бути готовими до того, що коли вони зостаріються, прийде час взяти на себе відповідальність за їхню щасливу старість. Саме щасливу! Не самотню, не депресивну, не безпомічну, а саме щасливу – наповнену позитивними емоціями, добрими та теплими словами та вдячністю за все, що вони зробили для вас від народження і аж до сьогодні.

Альона Бондарчук

 

Християнине, про що ти мрієш?

Християнине, про що ти мрієш?

— Як же я мрію про новеньку машину!

— А я про те, щоб нарешті покінчити з боргами та зажити на широку ногу!

— Лиш би я вивчився вдало та побудував кар’єру, все решта не має значення. Лише тоді я відчую смак життя!!

Кожен з нас має свої мрії та погляди на життя. Набір стереотипів та шаблонів, за якими ми  намагаємося будувати життя, визначатиме його якість.  Добре це чи погано? Саме в цьому питанні постараємось розібратися.

Ми часто ставимо собі рамки, в які щосили намагаємося втиснути своє  буття. А що відбувається потім? Плани зазнають краху, все пішло не туди. Ого! Мрії та надії розбиті? Та ні! Просто до життя слід ставитися простіше, приймаючи до уваги похибку, яка трапляється і ті моменти, які не були сплановані тобою, але допущені в твоє життя Богом. Потрібно навчитися бути готовим до відкритого результату і що б не трапилось, вміщати його. Щодо мене, то менше за все хочеться, щоб життя було схожим на виробничий план. Можливо це було б  дуже продуктивно з огляду на економіку, але зовсім не цікаво.

clau0o7uxxcОднозначно, варто мати плани, мрії, стратегії, але також бути гнучким до змін та вміти перепрокласти шлях, як це робить  GPRS, коли машина пішла не за накресленим маршрутом. Я вчуся виходити з того, що є і не злитися. Тепер я інколи навіть ловлю задоволення від таких кардинальних незапланованих змін у житті.

Спостерігаючи за життям деяких моїх друзів-християн, я спробувала накреслити план їхнього «ідеального» християнства.  Ось що вийшло з того:

  • Народження (бажано у віруючій сім’ї);
  • Відвідування недільної школи;
  • Хрещення;
  • Відвідування підліткових клубів, молодіжних зустрічей, малих груп;
  • Служіння у церкві (як шаблон — спів у хорі);
  • Навчання в університеті, у рідкісних випадках – у духовній семінарії;
  • Хороша робота, дім, машина;
  • Своя власна зразкова християнська сім’я;
  • Народження дітей та їх виховання + забезпечення усім необхідним( їжа, одяг, освіта, відпочинок і тд);
  • Видання своїх дітей в окрему сім’ю ( одруження);
  • Виховання внуків;
  • Свій «вирішальний голос» у церковній раді;
  • Затишне життя у пригородньому домі;
  • Смерть — вічне життя із Богом.

51q9uxp1izc

Як вам такий план? Як на мене – непоганий. Щось можна додати, щось відняти, але загалом десь воно в межах такого списку. Після роздумів про усе це, в мене виникло контрзапитання: яку роль у цьому всьому відіграє Бог? Він мусить забезпечити цей соціальний пакет? Мені, знаєте, завжди по-доброму так здавалися милими молитви типу: «Боже, благослови моє життя!» Я думала: благослови для чого? Для того, щоб я міг безтурботно жити? Чи може благослови, щоб я міг знести усі труднощі та перешкоди, які заважають мені чинити волю Твою та все-таки  виконати її?

Чого ми просимо у Бога: стабільного християнського життя чи розширення наших кордонів, щоб ми могли бачити більше? Більше ніж «Я», більше ніж «МОЯ сім’я та діти», більше ніж «МОЇ друзі та МОЯ церква». Подивись на життя ширше аніж як на шаблон!

vv7dcnfgbtg

Можливо твою дитини не потрібно вчити в університеті 10 років, витрачаючи на це шалені гроші, щоб в результаті вона могла просто влаштуватись в житті. Можливо твої гроші можуть послужити краще, якщо ти побудуєш будинок для сиріт, які там набудуть собі справжніх батьків, а твоя дитина буде там служити, розповідаючи їм про Бога. Таким чином зможуть спастися десятки душ. Життя цих дітей теж зміниться на краще. І я не кажу, що це план для кожного. Вчитися, здобувати освіту та заробляти гроші теж може бути дане від Бога. Я лише хочу сказати, що Бог для кожного має задум, через який Він хоче розширити Царство Своє.

lsb2dj0nkeu

Але повір, ти не готовий почути цей поклик від Бога, коли у твоїй голові «шаблон». У такому випадку зовсім не ти раб у Бога, а Бог — твій раб! Всі ми прекрасно знаємо, що раб – той, у кого немає своєї власної волі. Він виконує лише те, що почує від Пана. Що чуєш ти? Чи можливо світ настільки полонив усі твої думки, що заглушив голос Бога?! Ти думаєш лише про новий одяг, нові поїздки на відпочинок, нові романтичні стосунки, нові можливості для додаткового заробітку? Про що ти мрієш  цілими днями? Це дуже ясно показує усі твої цінності.

Не говори нікому, як ти любиш Бога. Він бачить усе краще. Не розповідай, що поважаєш Його, коли ти зовсім не піклуєшся про Його справу на цій землі.

Я закликаю тебе викреслити з голови ШАБЛОН. Твоє життя не повинно бути таким. Бог має покликання для тебе, твоєї сім’ї, твоїх дітей. І все це НЕ для того, щоб влаштувати твоє особисте життя. Божий план завжди охоплює спасіння людей. Бог дивиться широко, відкрий очі і ти.

ookzvwavcuu

Я особисто знаю кількох людей, які пішли «ПРОТИ ТЕЧІЇ». Вони почули, чого Бог хоче від них . Хоча у них був налагоджений бізнес, були шалені прибутки, великі будинки, вони продали усе і пішли за покликом Бога. Тепер, завдяки служінню цих Божих слуг, багато людей стали спасенними, голодні – нагодованими, спраглі – напоєними, ув’язнені – відвіданими. Оскільки ці люди шукали Божої волі, вони почули і виконують її. Зараз вони живуть дуже скромно. Дехто – у «трущобах» Африки з хворими на СНІД дітьми, дехто – далеко від цивілізації, на березі озера, звідки і п’є воду і де купається. Об’єднує цих людей відчуття щастя, що вони на тому місці, куди їх покликав Бог. А це і справжнє блаженство.

Альона Бондарчук

Фото: Віктор Дубовенко

 

 

 

 

 

 

 

Твій слід в історії. Божа воля і твоя відповідальність

Desktop24

Останнім часом все більше думаю про свій слід в історії. І нехай не будемо брати цю тему глобально, а зосередимося хоча б локально на тому відпечатку, який кожен з нас залише на цій Землі.  Подивимося, як життя одного може впливати на долі конкретних людей. Зараз Бог явно звертає мою увагу на приклади з мого буття, якими я хочу поділитися з вами. Всі ці кейси носять негативний характер, але відкривають переді мною нові можливості. Я розумію, у чому мені треба зміцнитися: більше вкладати у тих людей, котрих Бог довірив мені. Я наведу кілька реальних ситуацій без використання імен і зроблю висновок. Переконана, що кожному  буде над чим подумати.

Ситуація №1. З цієї молодою жінкою я спілкувалася протягом одного навчального року. Я займалася англійською з її дитиною. Я постійно думала про те, як донести їхній сім’ї Євангеліє. Я розповідала, що ходила у церкву, приносила християнські журнали для доньки, запрошувала у дитячий літній табір. Але я все ж не розповіла їй усе про Христа, я все чекала відповідного моменту, якого так і не настало. Мама дівчинки була дуже хорошою і привітною, милою жінкою. Правда ростила дитину вона без чоловіка, з своєю мамою. Так в кінці навчального року ми розійшлись своїми дорогами. Пізніше, я дізналася, що мама дівчинки зникла безвісті. Її шукали, але безрезультатно. Офіційна версія, що вона покінчила з собою (хоч я в це не вірю,бо бачила її як зразкову маму). Нещодавно її знайшли мертвою (пів року потому).

4540_HHH

Знаєте, все б воно нічого. Трагічна історія та й усе. Але я бачу у цьому свій «пробіл». Що сталося б, якщо б я молилася, постилася б про цю сім’ю, розповіла б Євангеліє та запросила приєднатися до церкви?! Тепер донечка залишиться сиротою з бабусею. Можливо у матері  була депресія, якої я не помітила. І вона так потребувала знати, що Бог її любить. Про що я їй так і не сказала. Тепер вже ніколи і не скажу. У цій драмі я так і не зіграла можливо свою ключову в її житті роль.

Ситуація №2. З цією дівчинкою я була мало знайома. Вона у свої 18 прийняла хрещення і стала членом церкви. На жаль, її мало хто помічав, часто навіть не запрошували на різні «молодіжні тусовки». Вона була дуже скромною на вигляд і не привертала до себе особливої уваги. Часто була просто осторонь. Хоч і не пропускала недільних служінь, вона так і не знайшла себе у церкві як служитель.

molitvi-geni2

Бог клав мені на серце змінити якось це. І в той час, коли можливо ніхто не помічав цієї проблеми, я її чітко бачила. Тоді я запросила її до себе на дівочу групу. Їй не вдавалося постійно її відвідувати, оскільки було тяжко добиратися до сусіднього селища. Потім я запросила її до себе на недільний обід. Ми гарно провели час.  Бог часто побуджував мене дзвонити до неї, але я робила це рідко. Я мало знала про її життя, окрім того, що дуже мене зацепило (в хорошому розумінні), що вона хотіла мати одного чоловіка на усе життя.

Потім наш зв’язок якось перервався. Після закінчення навчання, вона пішла працювати. Я згадую її палке бажання служити і побувати на Фестивалі Надії у Львові. Але вона не змогла бути через роботу, яка до того ж була навіть не за професією (вона вчилася на перукаря і дуже хотіла ним працювати). Як сьогодні пам’ятаю той день коли востаннє її бачила. Я зайшла до неї на роботу. Вона вийшла до мене, була такою веселою, життєрадісною, багато мені щось розповідала. Сказала також, що дуже шкодує, що не може відвідувати служіння і з жалем сказала про довгоочікуваний Фестиваль. Це було десь у червні, а потім у серпні фатальна новина: вона потрапила у ДТП. Хлопець віз її на скутері додому і їм на зустрічну виїхав бус, якого неповнолітні хлопці взяли у батька без просу.

Фатальний час,фатальне місце… Вона ще жила кілька днів, приходила до тями, спілкувалася з рідними, але потім відійшла вічність. Їй було лише 19.

Heart Rhythm On Black

Що я могла б зробити? Хлопець, який віз її, не був християнином. Вона з ним зустрічалася. Я про це навіть і не знала. Хто зна, можливо, якщо б ми спілкувалися більше і я могла б більше нею цікавитися, вона б не їхала тоді у ту ніч із ним. Можливо б вона вирішила чекати того, який справді буде для неї від Бога. Хоча я не знаю, які були Божі шляхи. Можливо, її смерть відкриє для його родини двері в Царство Боже. Але я всього лише говорю, що вірю в те, що цій аварії можна було зарадити. І сумління мене картає, що в її житті я не зіграла своєї ролі як подруга-християнка.

Ситуація №3. Дівчина, з якою я наче багато спілкувалася, але без належного ентузіазму. Вона завжди більше проявляла ініціативи, я лише відповідала взаємністю. Вона була наближеною до Господа, але ще так потребувала моїх ревних молитов, настанов та простої християнської опіки. Я ж думала, що розмов отих вистачає і що я вже достатньо вклала в її голівоньку розуміння про моральні норми поведінки, потрібні для її життя. Але не тут то було. Через відсутність між нами глибоких стосунків, я не знала чим вона живе (лише поверхнево). А вона відійшла від Істини. За цей час вона мала перші у своєму житті інтимні стосунки з хлопцем. Він був до всього ще й п’яним і само собою наступного дня покинув її. А вона тепер мучиться, бо розуміє, що назад цього всього не повернеш. Знання моралі не допомогли їй.  А я мучуся, що не вникала у її життя, не вимолювала її у Бога. А можна б було вберегти її від таких компаній і подібних «хлопців» своєю сестринською турботою і щирими відносинами.

landscape-1462815365-holding-hands

Ситуація №4. Тепер мова піде про подружню пару. З дружиною я мала досить хороші відносини. Я всіляко намагалася її духовно наставляти( бо бачила потребу у цьому). Але напевно я недостатньо про це переживала. Бо такі не заслужила на довіру сповна. Так склалося,що вже після одруження виявилося що вони мали інтимні стосунки до шлюбу. І я не пишу це тут, щоб висміяти їх і всіх, які не утримуються в чистоті до шлюбу. Зовсім ні! Я пишу це з великим болем у серці, бо вірю, якщо б у кожного з них були духовно зрілі наставники, то цього б не сталося.

Говорити на інтимні теми мені не завжди було комфортно, тому я якось оминала цей «острівок». При тому, що сатана цю сферу використовує на свою користь, тільки так, щоб розбити християн. А нам так і не вдавалося відверто поговорити і те, що ще можна було до шлюбу вирішити і з чистим сумлінням іти в сімейне життя, тягнулося ще довго. Я винна, що не проявила пильності у відносинах і з подругою і не відчула підозрілого.

72734777

Я пишу це все тут, відкриваючи можливо моє і чиєсь особисте, щоб спонукати піклуватися вас про людей, яких Бог вам довірив. Це не просто люди. Це цілі долі. Повірте, для всіх вищеперерахованих осіб будуть свої наслідки з цих ситуацій. В переважній більшості ці наслідки негативні. Для когось взагалі вороття немає( бо вони померли вже), а для тих, хто усвідомив свої помилки, нелегко їх забути і жити з «чистого листа».

Бог кожного з нас побуджує піклуватися про конкретних людей: Машу, Ваню, Петю, Дашу… Але так часто ми вважаємо це неважливим – дзвонити по телефону, зустрічатися, щоб пити каву і говорити про життя, годинами молитися і брати пости за цих людей. Я не знаю,що бачите ви у цих ситуаціях: фатальний збіг обставин, Божу волю чи вибір самої людини? Я розумію також, що кожен з них зробив свій вибір у житті і роль цього не можна ніяк применшити. Інший хтось скаже, що це Божа воля і ситуації такого масштабу — то не наша справа. Але я  все-таки бачу у цьому своє безвідповідальне ставлення до довірених Богом людей.

buduschee-proshloe-nastoyaschee-vremya-tekst-Favim.ru-64166

Нам легко всістися на сидіння Судді і карати всіх грішників. Але, перш ніж наступного разу судити чийсь вчинок, подумай, чи достатньо ти був зацікавлений у тому, щоб цей гріх чи ця ситуація не відбулася? Якщо ти робиш усе від тебе залежне, молишся за своїх друзів і ревнуєш про їхнє благочестиве життя, регулярно глибоко спілкуєшся з ними то ти справжній молодець. А якщо не так, то думай сам…

Твій слід в історії – це благословенні долі людей, доручених тобі Богом.

Альона Бондарчук