Чи готовий ти взяти відповідальність за старість батьків?

Чи готовий ти взяти відповідальність за старість батьків?

Я врешті насмілилась підняти тему, яка не надто вже й популярна, радше навпаки – суспільство звикло про неї змовчувати. Та все ж таки: що буде з нашими батьками, коли вони постаріють? Не хочу бути голослівною, оскільки мої батьки ще молоді, активні, я б сказала навіть дадуть фору багатьом молодим людям. Але мене торкнулась проблема безвідповідального відношення до старості батьків з іншого боку.

Поділюсь особистим. Діло в тому, що коли мені було 2 роки, мої батьки розлучилися. Се ля ві. Я знаю мого рідного батька та спілкуюся з ним час від часу, хоча не бачу особливого ентузіазму в його очах. Та є його батьки – мої бабуся і дідусь. Ці люди дуже особливі для мене по тій причині, що люблять мене і свого часу вкладали в мене і ресурси, і час, і свою турботу та любов. Я досі пам’ятаю, як ще маленькою бігла назустріч дідусеві, коли той повертався з «командіровки»(як тоді було модно говорити), він працював на залізниці і часто бував в інших містах. А він мене підхоплював, обіймав та цілував, торкаючись мене своєю небритою щетиною, що лоскотала мені щічки. Пам’ятаю, як він мене брав на переднє дитяче сидіння у велосипеді і ми їздили по люцерку для корови.  Не забуду, як бабуся мені пошила сарафан з великими жовтими соняхами і як я, прогулюючись по вулиці, хвасталась ним.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0-4

До чого це я? Та багато ще спогадів у мене живе…І не лише з дитинства. Потім турбота виявлялась по іншому: передавали мені «сумку», коли я жила у Києві, яку я ледь дотягувала додому, настільки перегруженою вона була різними смаколиками. Одним словом, хорошими рідними вони є для мене. Мені хочеться не лише сказати «Дякую!», але й бути якось корисною для них: допомагати садити та викопувати картоплю, допомагати по господарству. І я це робила, допоки не сталася «подія ІКС». Я кажу про хворобу, яка неочікувано  ввірвалась в життя моїх рідних та таких дорогих людей. В мого дідуся стався інсульт, йому повністю паралізувало праву сторону та відняло мову.  Зараз уже пройшло пів року з того часу і я нарешті можу про це писати більш-менш в  нормальному дусі. Я була змушена з цим змиритися, хоч перші дні була геть безпорадною. За цей час його стан не змінився, він таки не ходить і не говорить. І це якось дуже боляче і страшно бачити його таким. Він був трудоголіком – ніколи не зупинявся на місці і не сидів без роботи, а тепер може лише безпорадно лежати, відмовляється навіть робити реабілітаційну фізкультуру, яка б змогла допомогти поставити його на ноги.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b02

Коли це сталося, то мій батько «пішов в запій»(це діло він дуже любить), з’являвся в домі рідко, взагалі він живе окремо. А у бабусі тим часом справ стало вдвічі більше, бо ж дідусь зліг. Вона, чесно кажучи, сама ледь ходить по подвір’ї, за ворота хати не виходила вже кілька років – ноги не пускають. Тому всі покупки та багато інших справ було на дідусеві. Так, батько відчував якусь відповідальність, але приходити раз чи два на тиждень не змінить ситуації, потрібно, щоб тут хтось жив. І цей «хтось» напевне повинен бути єдиний син, в якого вони вкладали усе своє життя усе найкраще та всіх себе. Але його така перспектива мало радує. Він вже вкотре «створив сім’ю» (то значить, що почав жити з новою жінкою) і догляд за немічними батьками поки якось мало входить в його плани. Я розумію, що напевне в мені говорить біль, нерозуміння чому так і все таке.

Але я задала собі запитання: що мені робити в даній ситуації? Як мені чинити? Мені 25 і переді мною всі двері відкриті, багато чого можна робити і переїзд у село, де немає навіть елементарних умов для життя (проведеної води та санвузла) явно не входив в мої плани. Але було щось важливіше, ніж мої побутові умови в той момент. Було рішення не бути осторонь того, що відбувається. І я вирішила переїхати в село. Коли я запитувала бабусю про те, чи потрібно це, вона сказала, що я можу чинити так, як вважаю за потрібне. І це ще накладало додаткові роздуми, чи правильно я роблю. Кінець кінців, у них є син (хоч і не путній), але він все таки приходить інколи, щось допомагає і чи може я тут не дуже то й потрібна. Але я подумала про моральну сторону усього цього, не лише фізичну (що треба допомагати). Подумайте, наскільки тяжко 24 години на добу знаходитися в домі з хворою людиною. Тобі навіть нема з ким поговорити. Лише телевізор, який не втомлюється безустанно бути ввімкненим і глаголити. Як на мене, дах може поїхати.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0

Так склалося історично, що не має більше нікого з рідних, хто міг хоча б як мінімум відвідувати, як максимум – допомагати. У бабусі моєї складний характер. Через це вона посварилася ще більше 10 років із сестрою, яка живе по сусідству. З тих пір вони геть не розмовляють. Пообіцяли одна одній, що навіть на похорон не прийдуть, але то вже інша історія. Бабуся каже,що простила та вважає цю ситуацію вичерпаною. Дідусь мій був більше відкритим до людей, всі його поважали, але й зараз, коли він лежить, до нього приходить лише один старенький дідусь. На цьому усе. Є ще мій зведений брат від другого батькового «цивільного зв’язку». Йому 13. Він теж з’являється в цьому домі, але у вкрай рідких випадках – коли йому потрібні гроші, які він виманює у бабусі за якусь допомогу. Ось така сітуейшн. Тому виявилося, що для моральної допомоги та духовної підтримки більше нікому залишитися з ними як мені. Тут зіграв ще фактор, що мої бабуся та дідусь не є віруючими людьми в повному сенсі цього слова. Дідусь колись читав Біблію, духовні книги і тд. Був близько він до Царства Божого, але коли стався в нього інсульт, то я молилася і просила Бога, щоб Той продовжив Йому життя аби дідусь ще встиг помолитися до Ісуса Христа. Так і сталося. Життя продовжене, а шлях до Христа ще триває. Думаю, в такому стані (коли дідуся ніхто не розуміє, часто ми з бабусею на мигах стараємось зрозуміти чого він хоче) особливо потребуєш втручання «згори», щоб Хтось, Кого ти не знав раніше, наповнив серце спокоєм і дав сили і в такому стані жити і радіти. З цим особливо тяжко. Мені здається, що дідо втратив жагу до життя, часто плаче і його переслідують депресивні настрої, він не знає як так жити далі. І це все написано на його знедоленому обличчі.

man leaves in the field

Я таки покинула своє місто, переїхала у село, відмовилася від багатьох зручностей. Але я не хочу хвалитися, бо напевно те, як я уявляла собі мою допомогу розходиться з тим, що є насправді. Я не хочу, щоб зараз хтось вважав мене відчайдушною дівчиною з великим серцем чи щось у тому роді, бо такі вчинки зараз вважаються героїзмом. І я таке вже чула від кількох моїх друзів. Але я скажу, що дарма ми вважаємо це чимось особливим. Насправді, ми повинні бути готовими до того, що колись наші батьки постаріють. І так, вони ніколи не попросять вас приїхати і бути поруч, бо розумітимуть, що у вас своє життя, але якість їхнього життя буде зовсім не такою, якщо вони залишаться самітні. У мене такий принцип в житті, що я чиню з людьми так, як хотіла б, щоб чинили зі мною. Це Божий принцип в житті. Є ще інше, що Бог говорить про батьків: «Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» (Ефесян 6:2-3).

 І я ось що хочу у підсумок сказати, що турбота про стареньких рідних – це Божа постанова. І якщо ти хочеш, щоб про тебе хтось подбав у старості, заклади фундамент – доглядай ти за кимось. Бо є ще один принцип «Що посієш – те й пожнеш!» До цього є ще одна ілюстрація. Напевне був такий соціальний ролик. Тато з мамою та дитиною ведуть бабусю (татову маму) у будинок пристарілих. Син розповідає мамі, як чудово там буде, що там є прекрасні умови для проживання  і що вони будуть її там відвідувати щотижня. Раптом розмова переривається вигуком маленької донечки: «Тато, тато! – кричить малеча – А коли ви з мамою постарієте, я теж поведу вас у будинок пристарілих?» У батька в горлі застряг комок. Він зіжав малесеньку ручку в себе в руках і сказав: «Ні, доню,бо бабуся відтепер житиме з нами і ми піклуватимемось про неї самі». До чоловіка раптом прийшло усвідомлення, що він не хоче такої долі для себе та своєї дружини, а тому прийняв серйозне рішення.

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%ba%d0%b03

Звичайно, ситуації бувають різні і не завжди потрібно переїжджати до батьків або забирати їх до себе, але потрібно як мінімум бути готовими до того, що коли вони зостаріються, прийде час взяти на себе відповідальність за їхню щасливу старість. Саме щасливу! Не самотню, не депресивну, не безпомічну, а саме щасливу – наповнену позитивними емоціями, добрими та теплими словами та вдячністю за все, що вони зробили для вас від народження і аж до сьогодні.

Альона Бондарчук